«Навчитися жити в нових умовах мені допомогла підтримка суспільства та людей, які стали близькими, робота й віра у майбутнє»
До Міжнародного дня обізнаності про аутизм у рамках проєкту «Видимі та незламні. Історії про життя і виклики українських дітей з аутизмом під час війни» та за інформаційної підтримки INVAK.INFO розповідаємо про 12 особливих сімей, які навчилися жити далі після трагічного дня 24 лютого 2022 року.
Родини діляться власним досвідом та переживаннями, секретами подолання труднощів в Україні та за кордоном, де кожну родину об’єднує одне – непереборна віра у якнайскоршу та таку довгоочікувану Перемогу.
Знайомтесь: Максим Бровченко, 13-річний підліток з аутизмом з Бердянська, юний художник та письменник-початківець. Родина Максима пережила окупацію, нескінченні переїзди та обстріли, але продовжує долати перешкоди на шляху України до Перемоги.
24 лютого 2022 року
«Ранок 24 лютого – дата, яка залишиться в пам’яті назавжди. Ми з Максимом прокинулись приблизно о п’ятій ранку від двох вибухів неподалік будинку нашої бабусі, до якої приїхали на кілька днів у гості. Максим прибіг до мене за словами: «Звершилось. Почалась війна». За 15 хвилин ми почули ще один гучний вибух, і ні в кого вже не було сумнівів у правоті Максима. Річ у тім, що з літа 2021 року син відчував її початок – став знервованим і тривожним, бачив сни про війну. Одного разу ми прогулювались і зайшли до мілітарі-магазину, де син попросив продати йому РПГ. Продавець продемонстрував макет, але Максиму така ідея не сподобалась, і він запитав, чи можна придбати хоча б п’ять гранат… Я весь час намагалась його заспокоїти всіма можливими способами, але нічого не виходило. І за декілька днів до широкомасштабного вторгнення Максим почав малювати картини на воєнну тематику», – згадує мама Максима, Оксана Бровченко.
А вже за декілька днів родина опинилася в окупації. Як і всі бердянці, Оксана шукала продукти харчування і стояла у довжелезних чергах по найнеобхідніше. Росіяни зі зброєю ходили по вулицях, наче у себе вдома, тому Максим постійно був поруч із мамою з безпекових причин. Річ у тім, що юнак завжди говорить правду і те, що вважає правильним, незалежно від статусу людини, ситуації чи обставин. Така його особливість часто видається кумедною та корисною, але в умовах ненависті до окупантів могла зіграти з ним злий жарт. Одного разу хлопець із мамою проходили повз чотирьох орків, у яких Максим запитав: «Коли ж ви всі здохнете?» Іншого разу юнак бігав вулицями рідного Бердянська, який кишів російськими солдатами, обернутий в український прапор, та гучно кричав: «Слава Україні!»
Мама Оксана зрозуміла, що Максим не мовчатиме і одного разу з ним напевно трапиться біда, і родина вирішила евакуюватися. З тих самих безпекових причин, щоб Максим черговому окупанту не розповів, хто він і куди тому треба йти, було прийнято рішення ввести Максима у медикаментозний сон для проходження всіх блокпостів без ексцесів. З лікарем було розроблено план, розраховано дозу препарату відповідно до ваги Максима. Оксана зібрала необхідні речі та документи, і родина сіла в автобус у напрямку Запоріжжя. Дорога була виснажливою, і мама дуже непокоїлася, адже лише за декілька хвилин до російського блокпоста Максим заснув. Прокинувся хлопець під час перевірки на українському блокпості, де його підбадьорили наші українські хлопці: «Не хвилюйся, свої».
«Отак ми опинилися в Запоріжжі. На жаль, зовсім скоро стало зрозуміло, що тікати доведеться і звідси, адже окупанти бомбили та обстрілювали місто так, що здавалося, в цьому місиві ніхто не виживе. Ми потрапили під страшне бомбардування, ракета прилетіла в сусіднє приміщення, і я отримала поранення руки. А за пів року я дізналася, що то не була проста подряпина, – я весь час носила в собі уламок російської ракети, який вийшов з мене у річницю бомбардування Запоріжжя. Ми попрямували до Києва, який зустрів нас блекаутом і постійними ракетними обстрілами. Вечорами ми слухали через радіоприймач новини з фронту і раділи успіхам ЗСУ. Тоді Максим почав потроху оговтуватися: тривожність зменшилася, натомість прийшло зосередження та спокій, наскільки це було можливо», – ділиться спогадами Оксана.
Максим продовжував малювати свої картини, продавати їх на аукціонах, виставках, майстер-класах, завдяки чому зміг зібрати сотні тисяч гривень, які відразу переказував на допомогу ЗСУ. Його роботи оцінили Перша леді Олена Зеленська, Валерій Залужний, Ігор Клименко та інші, а Президент України Володимир Зеленський вручив відзнаку хлопцеві за волонтерську діяльність і внесок у підтримку армії.
2025 рік
Зараз Максиму Бровченку 13 років, і вони з мамою проживають у Запоріжжі, куди змогли повернутися після зниження гостроти ситуації та зменшення обстрілів міста. На думку Оксани, син значно подорослішав за три роки нещадної війни:
«На жаль, передчасне дорослішання – невід’ємний наслідок будь-якої війни, і Максим не став винятком. Син став дорослішим і психологічно, і на фізичному рівні.
Наприклад, щоб не страждати від звуків вибухів та повітряних тривог (бо у Максима гіперчутливість до звуків та світла), він сам придумав собі ритуал і взяв за правило: щойно вмикається сирена, син іде в коридор, одягає навушники і співає гімн УПА «Зродились ми великої години…». Це дуже допомагає йому здолати страх та підтримує віру в якнайскорішу Перемогу.
Також Максим перестав страждати на панічні атаки, під час яких не міг дихати, температура зашкалювала і він непритомнів. Він настільки зосереджений, що пройшов серйозний тренінг із правил поведінки під час обстрілів і навчився, як правильно лягати на землю, закриватися, допомогти іншому тощо.
Окрім того, я спостерігаю зміни в тактильній площині. Так, якщо раніше він страждав від будь-якого дотику, то зараз Максим спокійно перебуває в напхом напханих автобусах і не звертає ні на кого уваги. Впевнена, що подібні зміни якраз і пов’язані з екстремальними воєнними умовами життя, до яких психіка дитини вимушена була призвичаїтись».
Звичайно, симптоми аутизму (стими, сенсорні перевантаження тощо) нікуди не зникли, і ця особливість назавжди залишиться з Максимом, але, на щастя, юнак навчився пристосовуватись, ба більше – радіти життю і допомагати іншим навіть у сьогоднішніх нелюдських умовах. Так, Максим опублікував свою першу книгу «Планета А» – фантастичну розповідь про причини появи аутизму на Землі та своє бачення суспільства, сповненого любові й толерантності до всього живого (нещодавно книгу було перекладено чеською мовою). Юнак продовжує малювати і продавати картини, організовує майстер-класи і навіть спробував себе як актора. Хлопець зіграв головну роль у п’єсі Саймонда Стівена «Загадкове нічне вбивство собаки» про життя хлопчика-аутиста, який проводить детективне розслідування вбивства пса, та про неготовність суспільства сприймати людей з РАС.
Оксана ж розпочала музичну кар’єру – з уживаного синтезатора та першої пісні «Ангели», яку сама придумала та зіграла, з’явився гурт «Ситуація». До Оксани приєднався її товариш, який допоміг зробити аранжування пісні і став одним із солістів. Спочатку виступали на заходах Максима, а потім їх почали запрошувати як окремий гурт на презентації, у воєнні госпіталі тощо.
Максим же планує й надалі розвиватися творчо і допомагати армії здобувати Перемогу. Юнак мріє про повернення до рідного Бердянська, до свого дому та моря:
«Маю багато задумів на майбутнє. Я б дуже хотів відродити зруйновані москалями скарби українського мистецтва, повернути вкрадене окупантами. Мені здається, що якби кожен український художник передав хоча б одну свою картину для відновлення художніх музеїв, то моє бажання здійснилося б «на раз».
