Kids Autism Games – унікальний проєкт, орієнтований на розвиток та соціалізацію дітей з аутизмом віком від 4 до 12 років через спорт під керівництвом фахових тренерів. Проєкт навчає дітей з особливостями розвитку соціальній взаємодії та поліпшує психофізичний стан завдяки спеціально розробленим фахівцями програмам тренувань. Детальніше про Kids Autism Games, методики, досягнення та важливість спорту в житті дитини з РАС розповіла тренерка Ліана Копилова.
Робота з дітьми з особливими освітніми потребами – це професійний виклик для багатьох, адже діти дуже різні і потребують індивідуального підходу. Що для Вас означає бути тренером дітей з РАС та що надихає продовжувати працювати стільки років поспіль?
По-перше, я ніколи не називаю своїх вихованців якимись “особливими”. Для мене це звичайні діти, які просто потребують більшої уваги, але це вже моє завдання як фахівця. А по-друге, я йду на заняття з великим задоволенням і виконую все від мене залежне, аби зробити свою роботу якісно. Наразі тренування приносять велике задоволення і дітям, і всій нашій команді. Проте знадобилося багато часу, аби заняття стали системою, а не розважальним майданчиком, де ти тільки те і робиш, аби заохотити дітей до співпраці.
У вас більше ніж 7 років досвіду роботи з дітьми з аутизмом. Як на Вашу думку, чи може будь-яка дитина з особливостями розвитку займатися спортивними активностями?
Я глибоко переконана, що кожна дитина з аутизмом може і має займатися руховою активністю, і чим раніше діти долучаються до нашої команди, тим швидше і легше проходить адаптаційний період.
Як правило, батькам на початку нашої співпраці важко пристосуватися до мого підходу, адже вони переконані, що дитина повинна виконувати всі завдання від початку до кінця, підкорятися строгій дисципліні, відповідно до програми чи бачення дорослих. Та поступово батьки починають розуміти і бачити ефективність іншого підходу.
Для мене особисто, робота з дітьми з РАС – це свобода. На наших заняттях у дітей немає ніяких рамок і обмежень, я дозволяю дитині мати стільки свободи, вибору і часу у групі, скільки потрібно аби максимально розкритися і адаптуватися. Такий підхід потребує значної включеності та уваги з боку тренера, але для дітей так краще. Наприклад, діти з РАС потребують більше пауз для відпочинку та відновлення, адже втомлюються швидше. І на жаль, вони навряд чи пожаліються на перевантаження, допоки всі навколо не почують і не побачать істерику, крики, плач чи інші прояви втоми. Тому тренеру потрібно самостійно відстежувати такі речі і їх не допускати.
Пам’ятаю як до нас на заняття потрапив хлопчик, який на перших порах через тактильну гіперчутливість не дозволяв до себе торкатися чи брати за руку. І тільки через пів року він вперше дозволив себе обійняти. На мій погляд, це яскравий приклад дієвості підходу про створення умов, за яких дитина поступово сама, без примусу чи рамок, доходить до того чи іншого моменту.
З Вашої точки зору, яке значення для дітей з ментальними порушеннями має спорт? Розкажіть про якісь конкретні випадки, які вразили Вас, батьків.
Для дітей з ментальними порушеннями спорт вирішує дві надважливі задачі – фізичний розвиток і соціалізація. Тобто, будь-яка рухова активність , розвиток функціональних можливостей та фізичних якостей позитивно впливають на роботу головного мозку, що призводить до покращення соціальної взаємодії. Виконання кожного руху має поступово ускладнюватись і направлятись на прогресію і розвиток. Так, освоївши стрибки на двох ногах, ми вчимося плигати вправо і вліво, на одній нозі або через перешкоду. Таким чином мозок формує і “вчиться” використовувати нові нейронні зв’язки, закріплювати навички і готуватись до виконання нових більш складних завдань.
Дуже цікаво спостерігати за дітьми під час їхньої взаємодії на тренуваннях та різноманітних заходах, де малеча себе проявляє. Мова йде про пробіги, заняття на скалодромі, локації з веслувань на човнах тощо, що є найефективнішими “тренуванням” адаптації в нових соціальних умовах та середовищах. Так, діти з аутизмом, які до наших тренувань боялися води, наразі з задоволенням займаються під час дощу або ж долають дистанцію на човні! Для батьків – це диво, для мене – результат кропіткої роботи та терпіння. Або ж інший приклад – нещодавній пробіг “Десятка Незламності”, довжиною в 1,6 кілометра. Це довга дистанція і всім було цікаво, чи вдасться нашій команді з цим впоратись. Знаєте, сама довжина дистанції дітей не цікавила, а от процес – надзвичайно. Мені як тренеру лишилося тільки задати правильний темп і… ми це зробили! Кожен учасник добіг до фінішу!
Звичайно, діти з РАС мають труднощі в нових історіях, місцях, відносинах з людьми. Але наші вихованці краще адаптуються і більш стабільно проявляються в незнайомих та незвичних ситуаціях. Тому я дуже вдячна всім організаціям, які ініціюють і створюють інклюзивне середовище для наших дітей і не бояться братися за подібні заходи для дітей з аутизмом, маючи розуміння важливості подібних проєктів. Так, є й такі, для яких інклюзивні заходи – це виклик, за який не варто братися. Та я пишаюся тим, що в Україні з кожним роком кількість інклюзивних спортивних проєктів збільшується, хоча роботи про реалізацію інклюзії в нашій державі не початий край.
Що, на Вашу думку, є досягненням і прогресом для дитини з РАС? Поділіться своїми найбільшими досягненнями у роботі з Kids Autism Games?
Регрес з’являється там, де відсутня системність. Тобто, якщо займатися з дитиною ціленаправлено та регулярно, прогрес неодмінно буде. У дитини з аутизмом відсутність постійних тренувань відчувається одразу. Наприклад, якщо вона пропускає чи припиняє заняття через хворобу, чи переїзд. Але завдяки спільним зусиллям тренерів та наших чудових батьків, ми намагаємось продовжувати заняття та підтримувати спілкування навіть за таких умов – два рази на тиждень ми проводимо заняття онлайн для тих, хто не може бути присутнім фізично.
Важливим є прогрес не лише на рівні конкретної дитини, а й на рівні команди. Мова йде, наприклад, про реакцію групи на небажану поведінку одного з учасників – крики чи істерика, стими тощо – коли діти продовжують заняття, не звертаючи увагу ні на що і приймаючи ситуацію як даність. Тобто, ми спостерігаємо колосальний прогрес на соціальному рівні – розуміння, прийняття, взаємодопомога, – і все це відбувається поступово без чітких вказівок, рамок чи настанов.
Також варто підкреслити те, що наші тренування надихають дітей йти далі займатися спеціалізованими видами спорту – тенісом, стрибками на батуті, легкою атлетикою тощо. І це чудово, адже дітей з аутизмом бачать інші, вони продовжують соціалізуватися і стають видимою частиною суспільства. Звичайно, їм дуже важко, але завдяки небайдужим людям навколо, батькам, фахівцям, волонтерам, організаціям діти з аутизмом безперечно прогресуватимуть у спорті.
Яка роль батьків у тренуваннях, адже вони обов’язково присутні на заняттях?
Роль батьків у тренуваннях дуже важко переоцінити, адже прогрес стовідсотково залежить від співпраці батьків, дитини та тренера. На наші заняття приходять діти, які займаються самостійно. Але є й ті, яким потрібна допомога батьків. Наприклад, у вправах зі стопою дорослі допомагають дитині сфокусуватись на правильному русі. До того ж чим більше батьки приділяють уваги роботі з фізичною складовою, тим краще як для дітей, так і для них самих – це поштовх отримати ресурс для зменшення стресу та посилення витривалості. І так як на тренуваннях ми нікого не заставляємо і не обмежуємо, всі учасники процесу відчувають свободу. А хто краще ніж діти з РАС можуть розказати про неї? Їхню свободу треба лише зрозуміти.
Що б Ви порадили своїм колегам, які хотіли би займатись із особливими дітьми? З чого почати? Як розвиватися?
За два роки до старту Kids Autism Games до мене завітала мама хлопчика з аутизмом з проханням організувати групові заняття руховою активністю для дітей з ментальними порушеннями. Відверто кажучи, я була нажахана подібною пропозицією, адже не знала, що таке аутизм, як працювати з такими дітьми та попри все боялася нашкодити. Та коли до мене звернулася МГО “Дитина з майбутнім” з проханням стати тренером – організаційно все було підготовлено і не вистачало лише фахівців – я сприйняла це як знак того, що незважаючи ні на що, я повинна подолати страх, невпевненість і погодитись, адже другий раз просто так не приходять.
І ми розпочали наш шлях і вже 7 років успішно працюємо із дітьми. Спочатку це було щось схоже на “один крок вперед – три кроки назад, один крок вперед – два кроки назад”. Та потихеньку все почало налагоджуватись – ми здобували досвід, розробляли методики, підходи, намагались побудувати цікаві та комфортні заняття. І врешті решт зрозуміли, що працюємо зі звичайними дітьми, які просто потребують особливої уваги до своїх індивідуальних моментів. Таке розуміння допомагає створювати інклюзивне середовище, де сприймають та залюбки працюють з кожною дитиною.
Тож ми готові ділитися своїм досвідом та розповісти про нашу методику, підходи, на що звертати увагу, як будувати заняття, які вправи використовувати та про їх вплив всім охочим створити подібний проєкт у своєму регіоні. Я впевнена, що будь-який випускник ВИШу з направлення рухової активності (вчителі, тренери) можуть працювати з дітьми з РАС. Головне, не боятися та усвідомлювати, що окрім вас – більше ніхто.