19 березня 2026 року Максим Бровченко виступив на ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Безбарʼєрний простір в освіті: нові вимоги, виклики та успішні практики”. Захід відбувся у Рівненському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти, де наш талановитий художник, письменник та актор Космо-Макс зробив доповідь про “Аутизм і соціум”.
“Чому важливо розповідати про людей з аутизмом? Я і досі стикаюся з людьми, які не розуміють, коли бачать мій стім. Він безпечний для оточуючих, але здається трохи дивним, тож дехто й досі говорить: “Не підходь до нього, він хворий, заразишся”. Тоді я відповідаю, що в мене аутизм і ним неможливо заразитись. Дехто слухає і цікавиться, а дехто лякається, бо ще й досі в суспільстві існує багато стереотипів. Іноді я дійсно потребую підтримки, але найбільш я потребую розуміння”, – зазначив Максим.
За участь у конференції і вагомий внесок у розвиток інклюзивного діалогу, активну громадську позицію та практичні кейси, що допомагають руйнувати барʼєри в освіті та суспільстві Максим отримав Подяку від Рівненського інституту.
А ми безмежно гордимося кожним новим кроком нашого неймовірного підопічного з тимчасово окупованого Бердянська і публікуємо його доповідь без змін.
“Бажаю здоровʼя! Мене звуть Макс. Мені 14 років і я людина з аутизмом.
Сьогодні розповім про себе та соціум.
За тим, що я зараз можу бути причетним до суспільства, стоять роки колосальної роботи спеціалістів та підтримки.
Я не завжди був таким, хто може розповідати про свої проблеми чи досягнення, особливо публічно, як от зараз та і соціум не дуже-то й розумів мою «дивну» поведінку.
Не так давно будь-який звук, гучніший за спокійну монотонну розмову, викликав у мене страшний біль.
Я падав на коліна, сильно затискав вуха і від болю кричав.
Те саме було й зі світлом.
Мої надчутливі очі сприймають штучне світло та мерехтіння деяких ламп дуже болісно.
Уявіть, що Ви бачите миготіння ліхтарю, від якого не можете втекти.
За деякий час починає нудити, плюс різні запахи, хтось торкається, треба щось виконувати.
Я постійно стімив, розхитуючись та роблячи «крильця», але ніхто мене не розумів.
Так звучало моє дошкільне дитинство. Я кричав та плакав. Лише на вулиці почувався краще та чекав, коли буду вдома.
Однолітки сміялись та дражнили. Це робило ще більш боляче.
Мама звернулась до психіатра, де зʼясувалось, що я в спектрі аутизму.
В школі стало легше, бо вчителька мене зрозуміла та підтримувала і до того ж я навчився захищатись від світла та звуків. Всі знали про мій стім і його важливість для мене, тому не чіпали.
В другому класі в мене зʼявився наставник Білл Пітерс. Він доросла людина в спектрі аутизму і за майже 2 роки він допоміг мені навчитись спілкуватись з однолітками.
Спочатку було дуже важко і мені і друзям, бо часто я виглядав дивним через стім, але згодом вже ніхто його не помічав, а новеньким друзі і самі розповідали про аутизм краще за мене. Життя налагоджувалось.
Та почалася повномасштабна війна, моє місто окупували і ми з мамою виїхали до Запоріжжя, друзі розʼїхались і я знов опинився сам в новому місті, без наставника, підтримки та допомоги серед незнайомих людей.
Мене рятувало лише малювання і я почав продавати свої картини, щоб допомогти ЗСУ.
Вже в Запоріжжі я дописав свою першу книжку «Планета А», яку розпочав писати ще в 2 класі. В мене знов зʼявилась підтримка психологів і зʼявилось багато друзів онлайн. Я рано навчився писати за допомогою гаджетів, тому в кінці другого класу в мене вже було сторінка на Фейсбук, де я викладав свої малюнки та писав думки.
Півроку тому я написав про свої відчуття та сприйняття і отримав багато відгуків. Так зʼявилась ідея розповідати суспільству про себе та свій аутизм”.
