Попри роки реформ і розмов про інклюзію, інтернатна система в Україні продовжує існувати не як виняток, а як звична відповідь на складні життєві обставини. Нове соціологічне дослідження Fight For Right та КМІС продемонструвало, що для більшості українців інтернат — це не вибір, а вимушений крок. Зокрема, 25,6% опитаних прямо вказують на відсутність доступних і якісних послуг у громадах як ключову причину інституціоналізації. Люди опиняються в інтернатах тоді, коли не спрацьовує все інше: підтримка, система, середовище.
Найсильнішим фактором, через який люди опиняються в інституціях, це гроші. 58,5% респондентів вказують на недостатній розмір державної допомоги та пільг. Ще 35,6% говорять про неможливість працювати і отримувати достатній дохід. У такій ситуації інтернат починає сприйматися не як крайній варіант, а як спосіб виживання — місце, де гарантовано є базові речі: їжа, дах і мінімальний догляд.
Друга важлива причина — самотність і відсутність родини. Цей фактор назвали 32,2% опитаних. Особливо це відчутно на сході України, де показник зростає до 41,5%, що відображає вплив війни, втрат і розірваних соціальних зв’язків. У таких умовах інтернат стає відповіддю не лише на медичні чи побутові потреби, а й на дефіцит людської підтримки.
Водночас українці добре розуміють, що альтернатива існує. 69,2% опитаних погоджуються, що люди з психосоціальною та інтелектуальною інвалідністю мають жити в громадах, а не в інтернатах. Але ця підтримка поки що більш ціннісна, ніж практична. Адже 17,2% вказують на недоступність інфраструктури (пандуси, транспорт, доступ до інформації), а 23,4% — на ситуації, коли родичі не можуть або не хочуть забезпечити догляд.
Ще один важливий нюанс: відповідальність. 64,3% українців вважають, що саме сім’я має забезпечити підтримку, щоб людина не потрапила в інтернат. Водночас 62,2% покладають цю роль і на державу. Громади та організації значно рідше розглядаються як ключові гравці – 16,9% і 12,5% відповідно. Це пояснює, чому фактор самотності так сильно впливає: коли підтримка залишається приватною справою сім’ї, будь-який її збій перетворюється на ризик інституціоналізації.
Це дослідження показує дуже чесну картину: Україна стоїть між двома моделями — старою і новою. Люди вже готові до змін на рівні цінностей, але реальність ще тримається на нестачі ресурсів і послуг. І головне питання сьогодні — не чи потрібна деінституціоналізація, а чи встигне система створити умови, за яких ці 69,2% підтримки стануть не просто думкою, а реальною практикою життя.
Детальніше з результатами опитування можна ознайомитись у pdf. форматі за посиланням.
