Тема насильства над дітьми завжди була актуальною і час від часу виникає в публічному просторі на всіх рівнях по всьому світу. Попри відсутність достатнього механізму для його уникнення – лише 52 країни світу на законодавчому рівні закріпили можливість протидії насильству у закладах освіти – ми не можемо і не маємо права замовчувати його існування.
Наразі інформації про аутизм є вдосталь – про РАС багато говорять як медична і педагогічна спільноти, так і батьки дітей з ментальним порушенням легко можуть про щось дізнатися. Попри цю інформаційну відкритість й досі у суспільстві існує міф про існування магічної пігулки, яка здатна якщо не вилікувати аутизм, то максимально зменшити його прояви. Цією хибною думкою, не підтвердженою науковими дослідженнями, та відчаєм батьків дітей з РАС досить спритно користуються деякі надавачі послуг. Мова йде про освітні центри та простори, в яких педагоги використовують методики роботи з “особливими” дітьми на базі жорстокого поводження чи насильства, обгрунтовуючи подібні практики їх “дієвістю”.
Чи так це насправді і аутизм дійсно “минає”? Якщо ні, то чому насильство до дітей користується популярністю серед їхніх батьків? Про ці питання розмірковувала засновниця МГО “Дитина з майбутнім”, консул “Аутизм Європа” та мама підлітка з аутизмом Інна Сергієнко в ефірі Жанат Каратай, експерта з аутизма та мами 5-х дітей з Казахстану.
Головною ціллю, на думку Інни Сергієнко, не тільки у виборі корекційної методики, але й філософії життя родини з дитиною з аутизмом завжди має бути позиція “на стороні аутиста”. Так, іноді батькам здається, що вони роблять все можливе для здоров’я та благополуччя улюбленого чада, але це не завжди так. Батьки, стомлені проблемами сім’ї, в якій виховується дитина з аутизмом, часто бувають настільки виснажені, що навіть не усвідомлюють того, що деякі їх дії, правила для дитини чи корекційна методика направлені не на покращення стану на рівні її розвитку, здібностей та можливостей, а на зменшення власного навантаження та психологічного напруження.
“Це одна з причин того, що батьки вірять обіцянками різних закладів та педагогів, які швидко можуть покращити стан дитини, відповідно, батьки відпочинуть та звільняться від того жахіття, в якому перебувають через постійний стрес. Ось сьогодні дитина не говорила, через тиждень – почала спілкуватися. Або не вміла користуватися туалетом і за місяць вже ходить без памперсів. Така перспектива, звичайно, приваблює, і іноді настільки, що про вплив методів, якими користуються педагоги, відходить на другий план. Мова йде про жорстоке поводження з дітьми, яке дає свої плоди – погіршення психологічного стану дитини, тривожність та страх, модель поведінки на майбутнє. Адже якщо дитину прив’язувати до стільця чи заламувати йому руки, наказуючи виконати якесь завдання, то у дорослому віці вона таким же насильницьким чином спілкуватиметься з іншими, вимагаючи від них покірності”.
Інна Сергієнко відмічає, що ще однією з причин толерантності батьків до насильства є неприйняття діагнозу дитини. Є батьки, які вважають, що аутизму можна позбутись строгістю та агресивною поведінкою по відношенню до дитини. Є й такі, які не можуть усвідомити факт, що їхня дитина ніколи не буде такою як інші і завжди відрізнятиметься від нормотипових однолітків. Також багато серед батьків, які орієнтуються лише на слова адептів якоїсь конкретної агресивної методики та позитивні відгуки про неї інших батьків. Проте все це призводить лише до катастрофічних наслідків у майбутньому, адже насильство ще нікого не вилікувало, а покалічило – нескінченну кількість людей.
Проте варто підкреслити важливість дефініції насильства. Наприклад, дитина намагається вийти у вікно і дорослий валить його на підлогу – це неприпустиме насильство чи спроба врятувати дитині життя? Тому при розгляді питання необхідності застосування насильства до дитини з аутизмом, обов’язково потрібно враховувати контекст та доцільність агресивної поведінки з боку дорослих – кому ми хочемо зробити добре – собі чи дитині?
“Нещодавно я читала відгуки батьків про один з центрів Казахстану, в якому практикували агресивний насильницький підхід до навчання та розвитку дітей з аутизмом. Мама розповідала, що заради дитини вони з татом відмовились від власного життя, і весь час присвячують заняттям, заглядаючи постійно їй в очі. Для мене такий підхід досить дивний, адже якщо поставити себе на місце тієї дитини і цілодобово робити те, що не хочеться на фоні того, що хтось весь час заглядає тобі в очі – а ми знаємо, що аутисти уникають зорового контакту через неприємні відчуття – то це просто жах. І я навіть не уявляю стану батьків, які відмовляють собі в усьому – у розвагах чи банальному відпочинку. Це надзвичайний тягар, який, на мою думку як мами та дружини, і призводить до позиції “робіть, педагоги, будь що, нехай тільки цей жах скінчиться”.
Інна Сергієнко зауважує важливість роботи з батьками. Мова йде про психологічну та інформаційну підтримку, адже режим постійного стресу не просто виснажує, а й безпосередньо впливає на рішення. Чим більше батьки, які виховують дітей з аутизмом отримуватимуть адекватну допомогу та знань з різних джерел, відкриті до різної інформації та світового досвіду, тим краще як для дорослих, так і для дітей. Такий підхід розширює горизонти сприйняття та поглиблює розуміння, що насправді відбувається і як краще для дитини – виховувати її слухняною чи розвивати як особистість, якій колись прийдеться жити без батьків.
Це однією з вагомих причин заохочення жорстокого поводження з дитиною, на думку Інни, є нерозуміння дорослими рівня її можливостей. Багатьом дуже хочеться мати такі самі успіхи як у сусіда. Якщо аутист зі знайомої родини говорить не перестаючи, то чим моя дитина гірша?
“Я розумію кожного, хто хотів би, щоб його дитина була як всі – гралася як всі, розмовляла, поводилася, навчалася. Але жага до реалізації цього бажання попри усвідомлення об’єктивних меж аутиста часто призводить жахливих результатів. Наприклад, постановки розумової відсталості невербальній дитині, яка насправді може бути розумнішої за спостерігача, але не мати інструменту це продемонструвати”.
Також важливим аргументом на користь толерації жорсокого поводження з дітьми з аутизмом, на жаль, стала війна. Родини переживають жахіття, знаходячих під обстрілами, ховаючись по підвалах з відчуттям невизначеності та нелюдських обставин, що для аутистів дуже складно. Дитина хвилюється і може поводити себе неадекватно, що, звичайно, не подобається оточуючим, або ж може спричинити ше більшу біду – накликати шумом чи істерикою дитини ворога. Також родини, які вимушено опинилися за кордоном, не завжди зустрічають розуміння з боку іноземців чи своїх же співвітчизників, які не знають про аутизм та його прояви.
“Всі ці проблеми, з якими стикаються батьки дітей з РАС і спотворюють картину того, як має виглядати терапія розладу, соціалізація дитини та розвиток її академічних та побутових навичок. Чим, звичайно, притягують до себе педагогів з неадекватними корекційними методиками, від яких страждають ті, кому вони мали допомагати – діти”, – зазначає Інна Сергієнко.
Матеріал підготовлено в рамках прямого ефіру від 19 червня 2024 року в Instagram Жанат Каратай за посиланням, яке відбулося російською мовою для розуміння розмови аудиторією Казахстану.
