«Найважливіше зараз – це допомога людям, творчість та віра в найкраще майбутнє нашої країни!»
До Міжнародного дня обізнаності про аутизм у рамках проєкту «Видимі та незламні. Історії про життя і виклики українських дітей з аутизмом під час війни» і за інформаційної підтримки INVAK.INFO розповідаємо про 12 особливих сімей, які навчилися жити далі після трагічного дня 24 лютого 2022 року. Родини діляться власним досвідом та переживаннями, секретами подолання труднощів в Україні й за кордоном, де кожну родину об’єднує одне – непереборна віра в якнайскорішу й таку довгоочікувану Перемогу.
Знайомтеся: Вероніка Дядюк, 20-річна талановита художниця з Полтави, картини якої вражають своєю проникливістю та пробуджують у серці найкращі почуття. Її роботи виборюють перші місця на мистецьких конкурсах завдяки складним технікам малювання, а також приголомшують відвідувачів персональних виставок. Родина дівчини за три роки повномасштабної війни пройшла складний шлях порятунку від ворога, переїздів, розлуки і страху за життя. Та попри всі труднощі, сім’я продовжує підтримувати один одного, очікуючи і вірячи в неодмінну Перемогу.
24 лютого 2022 року
Страшну звістку про початок повномасштабної війни родина Дядюків отримала о 5-й ранку, прокинувшись від дзвінка друзів з Донецька. На тому кінці слухавки лунав розпач і дикий страх: «Господи, це справжня війна!»
Мама Вероніки, Вікторія, ділиться спогадами:
«Шок… Перша повітряна тривога, кілометрова черга до магазину АТБ, паніка і триденна мозкова атака «Що робити?!» і як пояснити Вероніці – людині, яка живе у світі добра, любові та позитиву, що нас ідуть вбивати?»
Та попри хаос і розпач, родина дівчини зрештою прийняла рішення їхати за кордон, щоб урятуватися від російської орди. Спочатку чіткого плану, куди і як виїжджати, не було, але нажахана Вікторія з Веронікою, як і більшість українських матусь із дітьми, їхали до Європи. В перші тижні війни мама дівчини свідомо не пояснювала доньці, що таке війна і чому раптом сталася така незапланована подорож до різних країн, – вони побували у Словаччині, Польщі, Німеччині, прибувши нарешті до Швеції. Проте вже за місяць Вікторія була змушена розповісти доньці, що відбувається насправді і що їхній раптовий від’їзд із дому – це ніяка не радісна подорож, які так сильно до війни любила Вероніка.
Упродовж 11 місяців від початку повномасштабної війни в Україні Вероніка з мамою жили у Швеції, постійно змінюючи домівки; вони побували і в родині дідуся Джоні, і у квартирі від фабрики, на якій працювала Вікторія, і в будинку, який надала міграційна служба. Весь цей час талановита юна полтавчанка рятувалася улюбленою справою – малюванням, перебуваючи під доглядом маминої подруги.
Попри безпечні (порівняно з українськими) умови, розлука з домом, мовний бар’єр та відчуття відчуженості дуже ускладнювали хоч і тимчасову, проте адаптацію на чужій землі:
«На жаль, вибір закладу, який би моя донька могла відвідувати, був невеликий. Це могли бути заняття при церкві з дуже турботливими шведськими бабусями або творча студія для маленьких дітлахів, у якій Вероніка малювала мовчки, адже нерозуміння мови, незвичне місце та зляканий погляд викладача не допомагали розслабитися. Походи до лікарні за записом на три місяці наперед, відмова директорки ліцею долучити Вероніку до занять через мовний бар’єр, відсутність у неї статусу людини з інвалідністю та безліч інших побутових, організаційних та, відповідно, психологічних проблем тільки поглиблювали тугу за домом і бажання повернутися якнайшвидше», – пояснює Вікторія.
У січні 2023 року Вероніка з мамою повернулися до рідної Полтави. Перші дні жахалися від кожної повітряної тривоги, часом шкодуючи та запитуючи самих себе, чи не зробили вони помилку, поїхавши з мирної Європи. Та їх урятувала неймовірна можливість бути частиною великого психоемоційного проєкту ArtHealthHub by Zelo, який започаткували наставники Вероніки у творчості Ярослав Терновський та його дружина Аліна Гончарова. Проєкт дозволив провести неймовірну кількість творчих занять з арттерапії й малювання для родин, які виховують дітей з інвалідністю та дітей-ВПО. Також учасників об’єднала безліч виїзних заходів у складі суперкоманди крутих викладачів за різними напрямами. Вероніка з головою поринула у всі ці заняття: підготовка, проведення, багато нових знайомств, обіймів, спусків до укриття та спілкування під сирени повітряної тривоги. Вікторія розповідає:
«У нас було неймовірне відчуття того, що ми робимо щось важливе, піднімаємо настрій та ділимося з українцями тим, що вміємо самі. Знайомства з родинами, які виховують дітей з інвалідністю, з інших міст, їхні зворушливі історії та багато проведених годин разом за творчими процесами додавали сил робити все, що можемо, для кожного».
2025 рік
Нині Вероніка навчається на другому курсі в Інституті мистецтв Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, опановує спеціальність «Образотворче мистецтво, декоративне мистецтво та реставрація». Вона має друзів серед студентів та викладачів, які намагаються з усіх сил розвивати інклюзивну освіту.
За словами мами, важкі моменти присутні щодня. Йдеться про емоції та страх після прильотів, усвідомлення того, що це не феєрверк, а справжня біда. Також дівчині дуже важко дається розлука з батьком, який боронить Батьківщину у складі ЗСУ, куди пішов у перші дні війни. Хоча батьки багато років тому розірвали свій шлюб, кожна коротесенька зустріч з татом раз на пів року завдає невимовного болю, напруження та закінчується ріками сліз…
Також мама Вероніки відмічає, що донька за період війни дуже подорослішала і стала майже самостійною. Дівчина залюбки допомагає мамі у домашніх справах, адже Вікторії доводиться багато працювати та підтримувати активний ритм життя і справ, яких завжди вдосталь.
«Ми живемо за принципом: завжди рухатись, допомагати іншим і радіти кожному моменту життя з подякою та вірою у світле майбутнє України та Перемогу», – наголошує мама Вероніки.
