Коли мама Вови Банатова згадує час пошуку дитячого садка для сина, їй досі важко підібрати слова так, щоб вони вмістили і страх, і втому, і надію, яка тоді трималася на тонкій нитці. Дитинство Володі, хлопчика з аутизмом 2003 року народження з Києва припало на часи, коли в Україні майже не існувало системи підтримки для таких дітей. Не було знайомих маршрутів, не було “перевірених місць”, не було вибору, який зараз здається хоча б теоретично можливим. Були тільки батьки, які щодня робили більше, ніж могли, і діти, яким потрібен був шанс.
І тому момент, коли мама Анастасія почула, що відкривається заклад для дітей з аутизмом, став для неї схожим на звук рятувального дзвінка у тумані. Так Вова став першою дитиною, яка прийшла у садочок “Дитина з майбутнім”. Першою. Це слово звучить як титул і як тремтіння одночасно: перший означає без захисної стіни досвіду, без “у нас уже так було”, без напрацьованих сценаріїв. Але для цієї родини це означало головне: їх не відклали “на потім”. Їх прийняли і взяли в роботу.
За два роки систематичної роботи вдалося справитися з тим, що здавалося майже непідйомним: з поведінкою, з мовленням, із бажанням до навчання, із потягом до спілкування.
На думку Анастасії, садочок справився із своїми завданнями “на 10 із 10”. Але за цією оцінкою стоять не цифри, а маленькі щоденні кроки: щоденні заняття, нескінченні повторення, терплячі руки фахівців, які не відступають, навіть коли дитина протестує, навіть коли їй страшно. За ними раннє втручання не у сенсі “раннього віку” (бо Вова прийшов в садок у 6 років), а раннього саме для розвитку навичок, коли ще можна було перелаштувати траєкторію: навчити мозок іншої відповіді на стрес, навчити тіло слухатися, навчити мовлення ставати містком, а не недосяжною мрією.
Мама Вови згадує той час із відчуттям, ніби хтось нарешті підставив плече: не співчуттям, а дією. І говорить, що тоді вважала навчання в садочку найкращим, що могло статися з Вовою і з їхньою родиною. І вважає так досі:
“Я пам’ятаю, як ми зайшли в “Дитину з майбутнім”, і в мене було таке відчуття, ніби ми нарешті прийшли туди, де нас не будуть виправдовувати або засуджувати, а будуть працювати. Вова тоді майже не говорив, моторика була слабка, поведінка зривалася, агресія могла з’явитися в будь-який момент, і це робило наше життя дуже важким, виснажливим, страшним. А в садочку він отримав систему: не хаотичні спроби, а чітку стратегію, яку тримали всі педагоги, і це було найцінніше. Я тоді вперше відчула, що ми не ходимо по колу, що є маршрут, є план, і в ньому є місце для нашої дитини. І коли я кажу, що це було найкраще, що могло статися, я маю на увазі не тільки Вову, а й нас: ми нарешті почали дихати, бо з’явилася надія, яка підкріплена роботою”.
Саме завдяки цьому садочку, за словами Анастасії, Вова зміг піти далі — у звичайний навчальний заклад, 231 загальноосвітню школу, в інклюзивний клас. І це важливий факт, адже інклюзія не починається зі слова “інклюзивний” на дверях. Вона починається значно раніше — з уміння дитини витримувати правила, розуміти інструкції, комунікувати, вчитися, контролювати поведінку, взаємодіяти з дорослими та однолітками. Школа стає можливою тоді, коли дитина не залишається сам на сам із вимогами, а отримує підготовку, підтримку, навички. Тобто, будь-який інклюзивний клас не “включає” дитину сам по собі. Її включає ціла історія роботи до того.
Мама Вови зауважує:
“Я не знаю, чи є зараз в Україні багато подібних закладів, але тоді це був перший і єдиний садочок для дитини з аутизмом, і варіантів у нас не було взагалі. І навіть зараз я кажу, що “Дитина з майбутнім” унікальна, бо такої команди фахівців, зібраних в одному місці, я не зустрічала ніде. Найголовніше для дітей з аутизмом — це системний підхід: коли всі педагоги виробляють одну стратегію розвитку дитини і тримаються її, а не тягнуть кожен у свій бік. Тоді дитина не губиться, вона вчиться, вона росте, вона починає довіряти процесу. І для сім’ї це теж рятівне: ти розумієш, що робити, і бачиш, що твої зусилля мають сенс”.
Після садочку Вова пройшов шлях, який для багатьох родин звучить як велика перемога саме тому, що вони знають ціну кожному етапу. Хлопець успішно закінчив 11 класів, після чого мав на меті вступати до університету. Але, на жаль, війна не дозволила збутися його амбітним планам, і Володя потрапив у коледж, де наразі з інтересом навчається онлайн.
Життя юнака наповнене спортом. Вова займався плаванням, ходив на веслування, тренувався у Школі Олімпійського резерву. Зараз займається великим тенісом і ходить у спортзал. Вивчає англійську, італійську та чеську мови. Навчається з викладачем вокалу. Любить подорожувати і дивитися фільми, має фотографічну пам’ять. Хлопець багато читає, зокрема Вікіпедію, на теми спорту, географії та інших речей, які його захоплюють та викликають неабиякий інтерес, а мама тим часом з усмішкою називає сина “домашньою енциклопедією”, адже Вова знає відповіді на всі питання. У цьому є щось дуже тепле: коли те, що колись здавалося неможливим майбутнім, раптом стає характером, інтересами, особистістю.
Анастасія наголошує на необхідності працювати будь-що. Шукати фахівців. Не здаватися. Вірити, але не пасивно, а через дію. Бо аутизм не “проходить” від очікування, він змінюється, коли з дитиною системно працюють. Дитина не “стає іншою” за одну ніч, але вона отримує інструменти, завдяки яким може бути самостійнішою, стабільнішою, щасливішою:
“Я завжди кажу батькам: шукайте фахівців і не бійтеся будувати команду навколо своєї дитини. Дефектологи, логопеди, психологи, реабілітологи, психотерапевти — це не “зайве”, це фундамент, якщо ми говоримо про аутизм. Займайтеся АВА-терапією, додавайте вокал, танці, будь-які заняття, які допомагають дитині розкриватися і вчать її бути в контакті зі світом. Чим більше ви займаєтеся з дитиною, тим більше шансів, що вона виросте самостійною і самодостатньою. І головне — ніколи не здавайтеся, навіть коли вам здається, що вже нічого зробити не можна. Все у ваших руках: і ваше майбутнє, і майбутнє вашої дитини. Я дуже хочу, щоб це майбутнє було щасливим, і я знаю, що воно можливе, якщо йти крок за кроком”.
В історії Вови є символічний момент, який хочеться підкреслити: він був першою дитиною садочка. Першим, хто прийшов туди, де тільки починали будувати систему для дітей з аутизмом. І сьогодні він дорослий хлопець, який навчається, займається спортом, вивчає мови, співає, читає, подорожує, має інтереси, пам’ять-енциклопедію і свій характер.
Це не означає, що шлях був легким. Навпаки: мама чесно називає старт дуже важким через агресію, поведінкові розлади, мовлення, моторику. Але саме тому ця історія така важлива для інших батьків: вона показує, що рання і системна робота не просто “покращує навички”. Вона змінює сценарій життя.