«Коли закінчиться війна і в небі будуть літаки, як раніше?»
До Міжнародного дня обізнаності про аутизм у рамках проєкту «Видимі та незламні. Історії про життя і виклики українських дітей з аутизмом під час війни» і за інформаційної підтримки INVAK.INFO розповідаємо про 12 особливих сімей, які навчилися жити далі після трагічного дня 24 лютого 2022 року. Родини діляться власним досвідом та переживаннями, секретами подолання труднощів в Україні й за кордоном, де кожну родину об’єднує одне – непереборна віра в якнайскорішу і таку довгоочікувану Перемогу.
Знайомтеся: Данило Іськів – 15-річний веселий та активний підліток з аутизмом зі Львова, котрий дуже сумує за мирним життям. Родина хлопця за три роки війни, як і всі українці, пройшла буденність воєнного життя. Та попри складні обставини, непевність і страх, сім’я впевнено крокує своїм шляхом турботи і єдності, допомагаючи іншим та несамовито вірячи у Перемогу.
24 лютого 2022 року
Початок повномасштабного вторгнення російських окупантів родина Данила зустріла вдома. Напередодні хлопець чув розмови дорослих і перебував у тривожному інформаційному полі, розуміючи, що ворог підтягує техніку до кордонів України, проте перший час став періодом прострації та дезорієнтації для всіх. Данило постійно цікавився деталями нападу, приносив карту України, щоб зрозуміти, що насправді відбувається і чого очікувати.
З перших днів війни родина прийняла рішення залишитися у Львові, адже, за словами мами Ганни, для дітей з аутизмом будь-які зміни надто важкі, і тим, хто стикнувся з труднощами адаптації на новому місці, з новим розпорядком, менталітетом, мовою, – не позаздриш. До того ж родина на час початку бойових дій проживала у місті, далекому від території нападу, а віра в сили ЗСУ була більшою за страх, що країну можуть захопити повністю. Ганна згадує той час:
«У перші місяці війни дорослі були прикуті до новин, діти не відвідували школи і проводили час удома. Наша родина з перших днів підключилася до допомоги біженцям. У місті маємо багато корекційних центрів розвитку, які ми одразу переобладнали у тимчасові прихистки для сімей з дітьми з аутизмом, які евакуювалися з найгарячіших точок і прямували далі за кордон. Данило допомагав прати і розвішувати постільну білизну, носити коробки з харчуванням, одягом, ковдрами. Також ми запрошували всіх до нас додому митися, і син весь час запитував, чого це раптом стільки людей відвідує нашу ванну кімнату».
За час війни Ганні разом з колегами вдалося реалізувати вісім проєктів, які мали на меті допомогти дітям з аутизмом та їхнім сім’ям з адаптацією, розвитком, а також із вирішенням поведінкових труднощів.
2025 рік
Зараз Данило продовжує навчання в типовій школі на інклюзивній формі. Заклад відвідує давно і залюбки, вчителі його добре знають і, головне, люблять та підтримують, адаптуючи вимоги до освітніх потреб підлітка. Серед однолітків хлопець почувається добре, має друзів, які приймають його особливості й за потреби допомагають. Також у Данила є помічниця-асистентка, яка допомагає у складних ситуаціях та вирішує всі соціальні питання. За словами мами, атмосфера у школі – це велике досягнення та удача, і загалом з моменту встановлення діагнозу родині дуже щастить із фахівцями – лікарями, педагогами, вихователями, вчителями: всі вони максимально включені, зацікавлені допомогти й ніколи не проходять повз. Звісно, основна робота лягає на плечі батьків, але родина з маленького віку Данила навчалася та займалася з сином удома, щоб розвивати й закріплювати здобуте в садку чи на розвивальних заняттях. Саме дім став для Данила рятівним колом, бо там юнак заспокоюється та адаптується до умов війни:
«Дім для Данила – основна підтримка. До того ж він має звичний розклад дня, звичну школу та гуртки, людей, речі та місця. Навіть не уявляю, з яким стресом стикаються діти та родини після різкої вимушеної зміни домівки, коли перебування в іншій країні потребує адаптації до середовища, умов, культури, мови.
Данило спокійно сприймає повітряні тривоги, необхідність іти в укриття, попередження та новини про обстріли. Страшно сказати, але син звик до реалій війни настільки, що вони на нього особливо і не впливають. Однак він щоденно запитує, коли закінчиться війна. Дуже хоче, щоб над Україною знову закружляли літаки, мріє знову подорожувати. Мріє зупинити загибель невинних людей, відчайдушно вірить у якнайскоріше закінчення цієї жахливої війни», – розповідає Ганна.
Жінка впевнена, що не знає ніякої таємниці, що допомагає адаптувати Данила та всю сім’ю до умов війни. Ганна вважає, що найголовніше – це підтримка та любов, щирі розмови, зрозумілі пояснення та спільні мрії, які обов’язково здійсняться: «Будь-якій дитині важливий спокій батьків, бо коли всі збуджені, тривожні та перелякані, цей стан передається і дитині. У нас Данило, здається, ще спокійніший за нас, живучи своє життя. Бо коли ще його жити, як не в теперішньому часі?»
