«Сила кожного з нас – у любові та підтримці тих, хто поряд»
До Міжнародного дня обізнаності про аутизм у рамках проєкту «Видимі та незламні. Історії про життя і виклики українських дітей з аутизмом під час війни» та за інформаційної підтримки INVAK.INFO розповідаємо про 12 особливих сімей, які навчилися жити далі після трагічного дня 24 лютого 2022 року.
Родини діляться власним досвідом та переживаннями, секретами подолання труднощів в Україні та за кордоном, де кожну родину об’єднує одне – непереборна віра у якнайскоршу та таку довгоочікувану Перемогу.
Знайомтесь: Андрій Тарасенко, 18-річний усміхнений сіроокий юнак із Харкова. Родина Тарасенків за три роки страшної війни пережила обстріли та бомбардування, прощання з життям та переїзд. Але попри надскладні обставини і страх, сім’я продовжує жити й радіти кожній хвилині, вірячи у Перемогу України.
24 лютого 2022 року
Родина Андрія Тарасенка дізналася про початок повномасштабної війни о 5-й ранку – за 5 кілометрів від будинку нападники бомбили військову частину, через що будівлю трусило та дрижали вікна. Мама Андрія – Віталія – згадує той страшний ранок: «Одразу прийшло усвідомлення початку війни. Хоча ми мали план дій на цей випадок – зібраний рюкзак з документами та цінними речами, алгоритм дій – психологічно ми опинилися в такому шоці, що не могли діяти за планом. Чоловік побіг по автомобіль, я розбудила дітей, і ми разом гарячково почали збирати речі, не розуміючи до кінця, що саме потрібно брати і на скільки ми залишаємо домівку».
Опцію залишитися вдома сім’я навіть не розглядала, адже родина Андрія проживала на околиці Харкова, в районі Північної Салтівки, тобто лише 30–40 хвилин автівкою до кордону з росією.
Батьки згадують, що під час хаотичних та збуджених зборів Андрій залишався максимально зібраним та організованим. Здавалося, що з усієї родини лише він і залишився спокійним. За списком підліток складав речі до своєї валізи і не міг уявити того, що всі поспіхом збираються не на відпочинок.
«Я не могла дібрати слів, щоб пояснити Андрію, куди і як надовго ми тікаємо. Пізніше я зрозуміла, що така зібраність сина – це прояв шоку. Весь час ми чули звуки вибухів, і рішення вийти надвір зі спантеличеними й наляканими дітьми стало найскладнішим у житті», – зі сльозами на очах згадує мама.
Після початку війни все змінилося: звичні справи та розпорядок дня перервалися, плани та мрії втратили блиск.
Покинути Харків у перші дні війни для родини виявилося неможливим: на дорогах нескінченні затори, а за ними – ворожі танки та бої проти загарбників за рідну землю. Тому Андрій із сім’єю впродовж 11 днів переховувався в підвалі одного з харківських заводів.
Мама Віталія розповідає:
«Це капітальна споруда з товстими бетонними стінами та виробничими приміщеннями нагорі. Однак відчуття небезпеки ні на хвильку не залишало. Спали в карематах на підлозі спортивної зали в куртках, притискалися один до одного і таким чином намагалися зігрітись. Усі розмови про війну обривалися при появі Андрія: ми не знали, як пояснити, що відбувається, аби ще дужче його не травмувати. Але на третій день війни син заговорив сам. Андрій усе зрозумів і якось по-дорослому на це зреагував. Під час сирен повітряної тривоги він першим вибігав у коридор і не заходив до кімнати, доки звуки вибухів не стихнуть. Коли засинав під звук артилерії, запитував, хто стріляє – наші військові чи вороги. І весь час запитував, коли ж закінчиться війна. Я навіть не можу уявити, що відбувалося в голові хлопця, добрішого та наївнішого за якого я не знаю».
У ніч проти 7 березня 2022 року родина Андрія пережила ракетний обстріл. Будівля заводу тремтіла. Андрій тулився до матері і запитував, чи то землетрус. Очі засліплювала заграва крізь вікно, а вибухи лунали зовсім поруч. Родині здавалося, що ця ніч остання в їхньому житті, і якщо вдасться вціліти, треба тікати з Харкова якнайшвидше.
Вранці родина Андрія попрямувала до Полтави зі сподіванням, що це лише на декілька тижнів. Дорогою з рідного міста Андрій бачив згорілі вщент будинки та автомобілі, порожні вулиці, величезні вирви від снарядів, і за 100 метрів від заводу, де він був уночі, все ще палав житловий будинок.
«У Полтаві нас прийняли друзі у власній квартирі. Від звуків сирен ми ще довго підскакували вночі та бігли у коридор. Андрію пояснили, що зараз у Харкові небезпечно і потрібно деякий час перечекати. Ми разом купляли продукти, дитяче харчування, підгузки та відвозили волонтерам, які переправляли це у наше рідне місто. Згодом Андрія записали до полтавської школи, що відволікало хлопця на деякий час та допомогло структурувати графік. Прогулянки лісом дуже добре допомагали розслабитися та повернути рівновагу, а турбота і увага з боку друзів підтримували та підбадьорювали. Проте минали тижні, і з наших розмов Андрій зрозумів, що наш будинок постраждав і повернутися додому ми не можемо. У сина стався нервовий зрив», – розповідає мама.
Підліток плакав без упину, і батьки ніяк не могли заспокоїти сина. Вони пояснювали, що українські воїни щосили намагаються захистити нашу Україну, але у ворогів дуже багато танків та зброї. Відтоді Андрій щодня запитує, чи переможе Україна та скільки ще танків ворога потрібно до тієї перемоги розбити.
2025 рік
Мама підлітка каже: «За час війни син дуже постаршав, став серйознішим та мудрішим. Безтурботність та усміхненість змінилися на тривожність і замкнутість. У дитини закінчилося дитинство. Знає, що повернутись додому не можемо. Зараз він лише запитує, чи є добрі новини та чи достатньо їх, щоб повернутися до Харкова. І ми чекаємо на них. Віримо і терпляче чекаємо».
Після переїзду до Полтави родина разом з Андрієм купляла продукти для захисників та відправляла поштою. Для юнака стало дуже важливо долучатися до захисту й допомагати українським воїнам у нелегкій боротьбі.
За словами Віталії, коли на зв’язок вийшли дівчата-психологи, які до війни займалися з Андрієм АВА-терапією, сім’я відчула велике полегшення, адже вони не тільки живі, а й готові продовжити заняття:
«Тепер ми вже були не наодинці зі страхами і складнощами стресового стану дитини. Дівчата допомагали вивести Андрія на розмову і пропрацювати його стрес та страхи. Оцінка, яку вони дали його стану, була невтішною, але очікуваною. Андрій сильно «регреснув» на тлі шоку, деякі навички, напрацьовані роками, «посипалися». Поступово, крок за кроком, разом ми повертали життя в його чисті сірі очі».
До війни Андрій Тарасенко жив життям звичайного підлітка: стрункий сіроокий хлопець любив плавати, подорожувати, навчатися, пізнавати все нове, а особливо вивчати іноземні мови. Хлопчина мав унікальну рису, яка здебільшого відсутня у аутистів, – це почуття гумору. Хлопець жваво жартує, може розсмішити та розіграти людей навколо, за що однолітки дуже його любили, а вдома ніколи не було сумно. І хоча підліток має проблеми з мовленням і навчанням, гумор і наполегливість допомагали рухатися далі й жити повним життям.
До школи Андрій ходив здебільшого самостійно (без супроводу мами) і з задоволенням, хоча йому не завжди легко давалося академічне навантаження. Проте деякі таланти підлітка зробили з нього зірку: Андрій вивчав іноземні мови, прославився на всю школу словниковим запасом та англійською вимовою. Хлопець настільки захопився англійською, що в нього з’явився акцент носія мови, тому довелося довго відвідувати логопеда, щоб той допоміг його позбутися, але так нічого й не вдалося.
Проте у 2024 році Андрій закінчив школу не в рідному Харкові, а в Полтаві.
«Одного травневого дня моя сестра запитала мене: «Я розумію, що випускний бал для харківських дітей неможливий. Та все ж таки… Що замість нього?» Я розповіла, що замість випускного ми збираємо разом з класним керівником кошти, які передамо на потреби наших захисників. А випускний для дітей буде проведено онлайн. Я побачила сльози в її очах. Сльози відчаю, болю та гордості за наших дітей», – ділиться мама.
Тепер Андрій працює разом із батьком, допомагає вести документообіг. Від подальшого навчання він відмовився, а мама з татом не наполягали, враховуючи обставини сьогодення. За іронією долі, його найнижчий бал в атестаті саме з інформатики, а сьогодні хлопець працює в BAF (1С). Його життя за ці роки кардинально змінилося. Він перетворився з хлопця-підлітка на красивого молодого чоловіка, здатного бути повноцінним українським громадянином. Але в душі він залишається стурбованою дитиною і час від часу завдає запитання: «Україна переможе?», «Чи повернемося ми до Харкова?», «Коли закінчиться війна?»
Віталія зазначає: «Війна триває… Ми вже звикли засинати під сирени. Звикли до звуків шахедів над дахом та до роботи ППО. Звикли до відчуття небезпеки та відстані між нами і рідними. Навчилися цінувати кожен день, кожен промінь сонця, кожен подих і дякувати Богові за кожну мить. За час війни ми зрозуміли, що найдорожче, що в нас є, – це родина, близькі люди, однодумці, яких ми не знаємо, але вони поруч, наша любов до рідної землі і повага до героїв, що захищають нас. Розуміння цього надихає і дає сили жити далі. Жити заради того, щоб створити світ, в якому таким, як Андрій, буде місце і в якому вони зможуть почуватися гідно та захищено».
