Завдяки Вам аутизм в Україні перестав бути тишею, яку не чують. Він отримав голос, обличчя, гідність. Завдяки Вам тисячі родин перестали почуватися самотніми, а діти — невидимими та непочутими. У Вашій справі, любові та наполегливості є сенс, який переживе роки.

Тож нехай у Вашому житті буде стільки ж підтримки, скільки Ви подарували іншим. Стільки ж світла, скільки Ви запалили навколо. І стільки ж віри, скільки Ви вклали у кожну дитину і кожну родину. З Днем народження! Миру, натхнення, любові, здоровʼя та щастя!

З глибокою вдячністю і теплом,

любляча команда МГО “Дитина з майбутнім”

Цього разу ви говорили про сильні сторони своїх дітей – про памʼять, чутливість, творчість, глибину, енергію руху, уважність до деталей. У кожному слові відчувалася любов і повага до унікальності своєї дитини.

Для мене ця ініціатива має особливе значення. Я щиро сподіваюся, що навіть невеликий, але яскравий «Ланцюжок Сили» став моральною підтримкою для сотень і тисяч українських родин, які виховують дітей з аутизмом. 

Підтримка починається з простих слів – з визнання сили там, де раніше бачили лише труднощі.

Бажаю кожній родині здоров’я, добробуту і мирного неба. Нехай у ваших домівках буде більше спокою, взаєморозуміння і впевненості у завтрашньому дні.

Запрошую учасників «Ланцюжка Сили» до подальшої співпраці. Ми відкриті до спільних ініціатив, освітніх проєктів і нових форматів підтримки спільноти. Напишіть нам у приватні повідомлення або на офіційну пошту організації, щоб обговорити можливі кроки.”

З повагою,

Інна Сергієнко

засновниця МГО «Дитина з майбутнім»

консул Autism-Europe

#ЛанцюжокСили2026 #ChainOfStrength2026 #AutismDay2026

Ініціативу підтримали у Міністерстві освіти і науки, повідомили ініціатори проєкту.

Зареєструватися на онлайн-курс можна за посиланням. Після реєстрації учасники отримують доступ до особистого кабінету та можуть проходити уроки з практичними завданнями у зручний для себе час.

“Штучний інтелект уже став частиною освітньої реальності. Завдання школи — навчити працювати з ним відповідально й результативно. Ми говоримо не про заміну навчання технологією, а про посилення освітнього процесу через нові інструменти. Якщо учні все одно використовують ШІ, важливо дати їм чіткі орієнтири й етичні рамки”, – вважає ініціатор проєкту і директор Unicorn School Володимир Страшко.

Курси мають декілька рівнів: базовий, просунутий (для учнів, які вже працювали з ШІ), а також окремий напрямок для батьків школярів та курс для вчителів і працівників освіти.

“Підтримка Міністерства освіти і науки України підтверджує важливість системного підходу до інтеграції ШІ в школу. Ми переконані, що формування культури свідомого використання штучного інтелекту з раннього віку є ключовим внеском у розвиток людського капіталу та конкурентоспроможності України в цифровій економіці”, – каже Марта Кіндрись, директорка Центру адвокації та розвитку ІТ-індустрії Асоціації IT Ukraine.

Джерело: https://life.pravda.com.ua/society/startuvala-bezoplatna-programa-z-vivchennya-shi-dlya-shkolyariv-314564/

Їхні свідчення підтверджують, що неповна інформація про війну або ж взагалі її відсутність призводить до тяжких психофізичних наслідків у підлітків з аутизмом, РДУГ, дислексією та іншими особливостями розвитку. Йдеться, зокрема, про підвищення тривожності та рівня стресу, які призводять до агресивної поведінки, самопошкодження та інших серйозних проявів. Адже діти з такими порушеннями особливо потребують рутини, передбачуваності та чітких пояснень того, що відбувається навколо. 

На думку експертів інституту інклюзії та доступності FiA (Абу-Дабі), підвищення рівня стресу у нейровідмінних підлітків, які страждають від війни, спричинене бажанням родини вберегти психіку підлітка з особливостями розвитку, що призводить до протилежних наслідків. А саме, життя нейровідмінної молодої людини перетворюється на непередбачуваний хаос подій та ризик бути поінформованим про ситуацію з фейкових джерел інформації. Адже сьогодні всі мають доступ до соцмереж, новинних каналів тощо, і нікому не відомо, що там може прочитати дитина. 

Україна ж вже пʼятий рік поспіль відчуває на собі ворожі напади агресора та, на жаль, ми всі прекрасно розуміємо, яку роль для здоровʼя відіграє поінформованість дітей про те, що відбувається навколо.  На початку повномасштабного вторгнення родини використовували різні стратегії – від повної тиші та поведінки а-ля “нічого не відбувається” до деталізованих пояснень з прикладами. 

Чи є єдина вірна стратегія? Навряд. Це питання виходить далеко за рамки нейровідмінності, бо стосується кожної дитини. Хоча після стількох років війни в Україні, мабуть, не залишилося жодної дитини, яка про неї не знає (якої б стратегії інформування батьки не дотримувалися на початку), адже приховати такі речі неможливо. 

Директорка МГО “Дитина з майбутнім” Ірина Сергієнко зауважує:

“Нейровідмінні діти розуміють значно більше, ніж здається, навіть якщо не можуть висловити думку чи поставити запитання. Вони відчувають напругу, чують війну і помічають усе, навіть коли дорослі намагаються це приховати. Але без пояснень вони не можуть поєднати події в цілісну картинку, в один пазл, а відсутність передбачуваності лише посилює тривогу. Саме тому дорослі мають чесно й доступно пояснювати причини подій і правила безпеки, адаптуючи їх до рівня розуміння дитини, адже без цього навіть базові правила можуть ігноруватися і, відповідно, становити загрозу для життя”.

Таким чином, діти з РАС не живуть поза війною, хоч як би нам цього не хотілося для кожної дитини. Але часом вона не має власних інструментів для того, аби “зібрати” події, новини, думки, свої емоції та настрій батьків в єдиний сенс, в одну “історію”. І цим інструментом мають стати саме дорослі, батьки. 

Так, Євгенія Панічевська, директорка БФ “Асоціація батьків дітей з аутизмом” та ГО “НТІ” Інститут соціальної політики”, викладачка в КПІ ім. Ігоря Сікорського та мама підлітка з аутизмом також наголошує на цій важливій тезі: 

“Замовчування гірше за правду, особливо в умовах багаторічної напруги, яку ми проживаємо, постійно проходячи різні етапи – від шоку до постійної вимушеної адаптації. Діти живуть у потоці новин і напруження, і без пояснень вони не можуть зрозуміти, що і до чого, і саме це нерозуміння стає джерелом паніки. Тому говорити потрібно, але з урахуванням рівня дитини, дозуючи інформацію і пояснюючи її доступно. 

Також важливо не лише пояснювати, а й створювати передбачуваність через рутину, бо саме вона знижує тривогу і дає відчуття опори. У цій реальності ключове навіть не деталі війни, а чіткі дії: що робити під час повітряної тривоги, де бути, як підтримувати контакт з оточуючими і як оцінювати безпеку. Повне мовчання або розмиті фрази не працюють, бо вони лише створюють простір для страху, невизначеності і додумувань. Ми живемо в умовах хронічної травми, тому важливі не разові розмови, а постійна психологічна рутина, спокій і ті слова та емоції, які не руйнують, а підтримують”.

Аби запобігти негативним наслідкам, інститут FiA опублікував посібник “Staying safe. Staying calm” на основі запитань, отриманих від людей з особливими потребами.

Посилання на першу частину гайду Staying safe. Staying calm.

Посилання на другу частину гайду Staying safe. Staying calm. 

А ми ж нагадуємо про наш унікальний гайд – українською та англійською, – який МГО “Дитина з майбутнім” підготувала для європейських колег на випадок вторгнення рф. 

Представляємо Вам новий випуск електронного журналу “Аутизм сьогодні” за березень 2026 року. 

На його сторінках на Вас чекає анонс запуску щорічного опитування українців на тему аутизму, яке МГО “Дитина з майбутнім” зазвичай проводить в рамках Міжнародного дня поширення інформації про аутизм. 

Подібні дослідження громадської думки у цій сфері ще є, на жаль, досить дефіцитними в нашій країні, тому викликають особливий інтерес в Україні та ЄС, змушуючи владу і суспільство прислухатися до думки аутичної спільноти, змінювати і змінюватися. Тож не зволікайте і долучайтеся! 

У випуску на Вас чекає матеріал про те, як пройшов семінар Інни Сергієнко, засновниці МГО “Дитина з майбутнім” та консула “Аутизм Європа”, який відбувся 19 березня у Другому інклюзивно-ресурсному центрі (ІРЦ) міста Житомира. Говорили про «Використання методів сенсомоторної інтеграції в роботі з дітьми з ООП на основі новітніх досліджень». А детальніше – у номері!

Також на сторінках нового випуску “Аутизм сьогодні” на Вас чекає проникливий звіт про те, як міжнародна підтримка допомогла українським родинам, які виховують дітей з аутизмом, пережити зимові відключення світла. Завдяки щирій залученості та небайдужості до проблем України «Аутизм Європа» та інші європейські організації зібрали кошти, які МГО «Дитина з майбутнім» спрямувала на допомогу кільком організаціям, що опікуються дітьми з аутизмом, насамперед тими, хто опинився в найбільш складних життєвих обставинах.

Окрім цього, на сторінках нового випуску “Аутизм сьогодні” Ви знайдете багато іншого – цікавого і корисного. Зокрема, про те, як відзначають Міжнародний день поширення інформації про аутизм у світі. 

Приємного читання!

Слава Україні!

Марія Овдієнко, голова ГО “Всесвіт у Тобі”, яка опікується 80-ю сім’ями, які виховують дітей та молодь з різними ментальними особливостями, наголошує:

“Війна особливо боляче бʼє по молоді та дорослих людях з інвалідністю. Якщо до 18 років ще існує бодай якась система шкіл, центрів, програм, то після повноліття людина дуже часто просто зникає з поля зору держави. Формально вона є, фактично ж опиняється майже в порожнечі. Після 18 років ти наче перестаєш бути чиєюсь відповідальністю. І справа не тільки в грошах. Держава в багатьох випадках просто не розуміє, що робити з дорослими людьми з інвалідністю, особливо з тими, хто має тяжкі порушення розвитку. У нас просто немає людей, котрі навчалися працювати з дорослими з інвалідністю. І саме тому ця група часто залишається без послуг, без супроводу, без можливості соціалізуватися, без шансів для батьків хоча б частково повернути собі життя поза цілодобовим доглядом”.

Цей розрив між реальними потребами людей і формальними підходами системи добре відчувають і ті, хто працює в цій сфері роками. Євгенія Панічевська, директорка з комунікацій МГО “Дитина з майбутнім”, директорка БФ “Асоціація батьків дітей з аутизмом” та ГО “НТІ” Інститут соціальної політики”, викладачка в КПІ ім. Ігоря Сікорського, зауважує: 

“Приходять перевіряючі, деякі з яких ні хвилини не працювали в цій системі з цими людьми, і перевіряють нас на дотримання норми закону. Проте проблема полягає у тому, що ці норми часто не мають нічого спільного з реальним життям людей. Система існує наче сама для себе. На папері ніби все є: послуги, правила, вимоги, звіти. У реальному житті є перевантажені батьки, відсутність фахівців, дорогі няні, недоступні приміщення, комуналка, за яку треба платити, постійні перевірки, які лише обвинувачують, але не допомагають розв’язати жодну живу проблему. А батьки та організації продовжують вирішувати питання держави: за свої кошти, за рахунок свого здоровʼя та часу. Але навіть там, де є люди, які справді вміють працювати з дітьми чи дорослими з інвалідністю, вони часто не можуть бути залучені до роботи офіційно. Бо немає потрібного диплома, сертифіката, формального підтвердження знань, умінь та навичок. І це одна з найбільших іроній цієї сфери: найкращими фахівцями нерідко стають самі батьки, які з цим живуть роками, але саме вони найменш “придатні” для паперової системи”. 

У цій ситуації навантаження неминуче зміщується на родини. 

Марія Овдієнко наполягає на тому, що не лише діти та молодь з особливостями розвитку потребують підтримки. Для самих батьків війна теж давно вийшла за межі новинного фону. Це не просто постійна тривога за країну. Це щоденне життя у стані такого напруження, коли виснаження стає нормою, а відпочинок чимось майже недосяжним. У родинах, де є людина з інвалідністю, дуже часто немає на кого її залишити, немає можливості вийти хоча б на кілька годин, перезавантажитися, побути на самоті, просто помовчати. Є велика війна, спільна для всієї країни. А є ще внутрішня, своя, домашня, щоденна. Війна з діагнозом, з безсонням, з перевантаженням, з поведінковими зривами, зі страхом за майбутнє, з неможливістю залишити дитину саму навіть на короткий час. І коли ці дві війни накладаються одна на одну, життя родини буквально стискається до рівня виживання. Це війна на війні. 

Але навіть там, де родини справляються з внутрішніми викликами, вони стикаються ще з одним рівнем складності – реакцією суспільства. 

Алла Москалець, керівниця реабілітаційного центра “АВАкновенное ЧУДО”, згадує родини, які опинилися в окупації в Маріуполі:

“Найбільше мене вразило те, як до них ставилися інші люди в укриттях. Вони виганяли дітей з аутизмом з бомбосховищ, тому що діти були непідготовлені до таких випробувань, в них були істерики, і взагалі їхня поведінка сильно дратувала людей. І це неприємна, але правда про наше суспільство – коли у найбільшій спільній небезпеці людина, яка поводиться “не так”, миттєво стає зайвою”.

На думку Алли, рівень підготовки та толерантності суспільства залишає бажати кращого. Бо якщо суспільство не готове приймати людину з інвалідністю навіть у спільному укритті, значить, воно досі не навчилося бачити в ній людину, а тільки подразник, проблему чи незручність. 

Ця історія – не виняток, а радше симптом ширшої проблеми. 

У розмові про цю невидимість та непотрібність дуже гостро звучить ще одна правда: суспільству досі значно простіше співчувати маленькій дитині, ніж прийняти поруч дорослу людину з аутизмом чи іншим порушенням розвитку. Особливо якщо ця людина поводиться “незручно” і потребує підтримки. Наприклад, якщо вона вокалізує, робить стереотипні рухи, різко реагує, демонструє свою силу,  лякає тілом чи голосом. Під це в Україні, на жаль, майже не побудована ні система навчання спеціалістів, ні культура співіснування. 

Саме тому зміни потрібні не лише на рівні грошей чи окремих програм. Потрібні зміни в самій культурі ставлення. Алла Москалець переконана, що має бути державна програма інформування: про різні нозології, про те, як спілкуватися з людьми з інвалідністю, як поводитися з такими родинами, як мають працювати лікарі, соцпрацівники, держслужбовці. Фахівчиня підкреслює: 

“Необхідні мінімальні навчальні курси для лікарів, для соцпрацівників, для працівників держустанов. А ще потрібні фахівці нового рівня. Україні необхідно системно впроваджувати професії поведінкового аналітика і поведінкового інструктора, а також сучасне навчання в університетах. Бо інклюзія без поведінкового аналізу не буде настільки якісною і залишиться здебільшого на папері”. 

Проте навіть ці зміни поки залишаються радше потребою, ніж реальністю. І цю прогалину щодня змушені закривати громадські організації. 

Але водночас спікерки чесно кажуть і про інше: часто навіть якщо підтримка і доходить до родин, то не доходить до самих організацій. До тих центрів, де ці родини отримують не лише речі, а опору, соціалізацію, спільноту, заняття, людську присутність. Громадські організації сьогодні змушені брати на себе те, що давно мало б бути частиною соціальної політики. Вони не просто проводять заходи чи пишуть проєкти. Вони заповнюють величезні провали системи. Вони тримають людей, яких держава бачить уривками, формально, у звітах. Вони створюють простір, де людину з інвалідністю не треба соромитися, ховати, пояснювати, виправдовувати. Іноді це виглядає як постійна боротьба за базові умови існування. 

Алла згадує, що її організація під час повномасштабної війни не отримала жодної допомоги. Коли по всій Європі збирали кошти на генератори для України, їхній центр не потрапив у жодні списки:

“Я брала кредит як дружина військового, і врешті ми купили генератор достатньої потужності, щоб наш центр міг працювати”. 

Це одна з тих історій, після яких особливо гостро відчувається, наскільки багато в Україні досі тримається не на механізмах, а на людях.

І попри все, найбільше в цих розмовах вражає навіть не обсяг проблем. Найбільше вражає стійкість самих родин і громадських організацій, які, незважаючи ні на що, продовжують працювати. Так, на питання, що дає їй сили не зупинятися, Марія відповідає просто і дуже чесно: “Злість природна”. Але це не злість руйнування. Це злість від несправедливості, яка не дає змиритися і опустити руки. Не дає прийняти світ, у якому доросла людина з інвалідністю після 18 років стає нікому не потрібною. Не дає спокійно дивитися, як батьки тримають на собі те, що мала б тримати система. Не дає мовчки проходити повз дітей і дорослих, яких суспільство досі боїться.

Родини людей з інвалідністю під час війни живуть у множинній вразливості. Їх б’є не тільки ракета, не тільки темрява, не тільки холод. Їх б’є непристосоване місто, байдужа система, нестача фахівців, паперова державна логіка, суспільна нетерпимість і постійне відчуття, що виживати знову доведеться самотужки.

І поки держава лише вчиться бачити цих людей, громадські організації вже давно роблять це щодня. Не тому, що їм легко, а тому, що інакше не можна.

У таких сім’ях будь-яке порушення звичного ритму здатне спричинити серйозний зрив та навіть відкат у розвитку. Для багатьох людей з аутизмом або іншими ментальними порушеннями передбачуваність не є просто комфортом. Вона є основою безпеки, необхідністю, без якої людина часто не може далі жити. Тож коли зникає світло, не працює інтернет (чи не єдине місце, де люди з аутизмом вільно спілкуються), скасовуються поїздки, зупиняється транспорт, а повітряні тривоги змінюють заплановані справи у будь-яку хвилину, ця основа руйнується.

ГО “Всесвіт у Тобі”, яка опікується 80-ю сім’ями, які виховують дітей та молодь з різними ментальними особливостями, стала першою організацією, яка отримала підтримку від Фонду “Дитина з майбутнім” та його європейських партнерів “Аутизм Європа”. Завдяки цій підтримці організація закупила 223 позиції різного обладнання для тепла та світла.  Марія Овдієнко, голова організації розповідає: 

“Музика, улюблений мультфільм, знайоме відео, можливість повторювати звичні дії, просто заряджений телефон чи планшет – усе це для багатьох наших підопічних не дрібниці, а інструменти стабільності. Бо коли дитина чи доросла людина вже морально зібралася на заняття, на поїздку, на зустріч, а в цей момент усе скасовується через тривогу, транспортний колапс чи відсутність світла у нашому приміщенні, це не просто зміна плану. Це руйнування внутрішнього порядку, який і так тримається з останніх сил. І якщо звичайна людина ще може якось пояснити собі, що світла немає тимчасово, то для людини, яка живе через ритуали, повторюваність і чіткі сценарії, це нерідко виглядає як катастрофа без пояснення. І це призводить до нервових зривів, агресивної поведінки чи самоагресії”. 

У цій важкій реальності особливо відчутною стає роль міжнародної підтримки. Фактично, саме міжнародна підтримка сьогодні закриває ті базові потреби, які не встигає або не може забезпечити державна система України. Для багатьох громадських організацій це не про розвиток, а про виживання і можливість продовжувати роботу щодня. Без цієї допомоги значна частина послуг чи базових речей для людей з особливостями розвитку просто зникла б. Марія Овдієнко говорить про це відверто: 

“Без міжнародної допомоги ми взагалі б не впоралися. У перші місяці повномасштабної війни це була гуманітарна підтримка, тобто здебільшого допомога продуктами харчування. Цієї зими це вже були павербанки, лампи, обігрівачі, плити, усе те, без чого родини просто не могли б витримати щоденне життя в умовах блекаутів. Ми щиро дякуємо всім небайдужим, особливо МГО “Дитина з майбутнім” за організацію допомоги від європейських колег з “Аутизм Європа”, адже для багатьох це була не побутова зручність, а можливість не зірватися остаточно. Можливість зарядити телефон, провести урок, увімкнути світло, приготувати їжу, трохи зігріти приміщення, утримати бодай якусь подобу нормальності”.

Саме ця крихка, щоденна боротьба за нормальність – між тривогами, відключеннями і виснаженням – і є тим невидимим фундаментом, на якому тримається життя цих родин. 

І родини тримаються.

Тримаються на любові, на впертості, на звичці не здаватися, на людях поруч, на кількох годинах заняття, на генераторі, купленому в кредит, на підтримці міжнародних друзів, на коротких моментах радості, на фразі “сьогодні ми все ж зустрінемось”. Марія говорить про своїх підопічних із великою любов’ю: 

“Це найкращі люди на землі. Вони чекають занять, тренувань, зустрічей, спільних виходів, дружби. Вони ростуть, змінюються, вчаться взаємодіяти, сваряться, миряться, стараються. І коли ми бачимо, як людина, яка ще кілька років тому не могла витримати той чи інший контакт, сьогодні біжить на заняття, чекає на друзів, радіє, хоче бути серед своїх, це і є те світло, за яке варто боротися. І саме в цьому є відповідь на питання, навіщо вся ця виснажлива робота триває попри втому, брак грошей, відсутність підтримки з боку держави, холод, сирени й темряву. І ми дякуємо кожному, завдяки кому ці люди посміхаються”.

Цією віртуальною акцією ми хочемо показати, що нас насправді багато, ми – різні, та ми єдина спільнота без кордонів. 

Що Вам треба зробити, щоб стати ланкою Ланцюжка? Все просто й швидко:

1️⃣ Зробіть репост цього поста собі на сторінку Фейсбук
2️⃣ Виберіть одну сильну сторону вашої дитини і опишіть її одним реченням. Наприклад, «Моя дитина має неймовірну пам’ять – це допомогло нам планувати евакуацію». 

3️⃣ Додайте країну, де ви зараз проживаєте: «Я – Україна!», «Я – Польща!» чи «Я – Бельгія!». 

4️⃣ Додайте фразу «Додаю ланку!»
5️⃣ І, щоб ваша ланка не загубилася, використайте хештеги #ЛанцюжокСили2026 #ChainOfStrength2026 #AutismDay2026 (усі хештеги ви можете скопіювати в закріпленому коментарі під дописом у Фейсбук)

Результат має виглядати так: «Моя дитина має неймовірну пам’ять – це допомогло нам планувати евакуацію. Я – Україна. Додаю ланку!» #ЛанцюжокСили2026 #ChainOfStrength2026 #AutismDay2026.

Фото, відео й поширення вітаються, але це за вашим бажанням. 

Ми збиратимемо Ланцюжок Сили до 24 квітня – 18 днів: рівно стільки років світ відзначає Всесвітній День поширення знань про аутизм. А потім покажемо, що у нас з вами вийшло)

Хай цей Ланцюжок стане ще й нашим з вами внеском у європейську кампанію Autism Europe у квітні-2026! Поширюйте, долучайтеся і бережіть себе! 

#ЛанцюжокСили2026 #ChainOfStrength2026 #AutismDay2026.

Цьогорічні герої – неймовірно щирі і талановиті дівчатка та хлопці – вже неодноразово брали участь у різних проєктах МГО “Дитина з майбутнім”. Вони ділилися історіями свого життя, успіхами, труднощами та викликами, яких додала в їхні долі клята війна. Мова йде про:

• “Звичайне щастя – незвичайні рецепти” 2022 року, в рамках якого родини розповіли свої надихаючі історії, а ми створили незвичайний календар з фото та словами кожного учасника;  
• “Видимі і незламні. Історії про життя і виклики українських дітей з аутизмом під час війни” 2025 року, які були опубліковані в українських ЗМІ та надихнули тисячі родин, які виховують дітей з аутизмом, ніколи не здаватися. 

Сьогодні ми знову поруч із цими підлітками, вже трохи дорослішими, але такими ж чесними у своїх думках. Ми щиро дякуємо нашим героям, які згодилися відкрито поділитися своїми думками, та їхнім батькам за любов, турботу і часом непереборну силу духу на шляху підтримки своїх дітей. Ми сподіваємося, що завдяки таким маленьким проєктам наш світ поступово стає більш відкритим до великого різноманіття. 

Сьогодні, 2 квітня, Інна Сергієнко стала гостею у проєкті Максима Бровченка “ІНТЕРСВІТ”. Цей проєкт покликаний поєднати нейротиповий і аутичний світи та допомогти суспільству подивитись на звичайні речі під незвичним кутом.

Засновниця МГО “Дитина з майбутнім” та консул “Аутизм Європа” у відеоінтервʼю Космо-Максу розказала багато цікавих речей: як зʼявилась сама ідея займатися та адвокатувати сферу аутизму в Україні, з чого почалася діяльність, з якими труднощами МГО стикалася на початку і зараз, чому аутизм – це не страшно, якщо разом рідтримувати один одного.

Тож запрошуємо до перегляду відеоінтервʼю за посиланням на Фейсбук і закликаємо ділитись інформацією про аутизм не лише сьогодні, а щоденно!